Дискриминация людей – исходя из опыта государственного экзамена.

Надолужуючи минулі дні розповім вам довгу історію, яка трапилась зі мною. Сподіваюсь її довжина вас не злякає, а навпаки приверне увагу. Постараюсь скоротити деякі деталі, але якщо когось щось зацікавить детальніше – питайте, залюбки відповім у коментарях.
Отож, то був вересень 2011, почався мій останній навчальний рік в коледжі і вже з початків я розуміла, що то буде рік найважчий. Грізно наступали державні екзамени. Того року в нас почала викладати італійську нова викладачка, старша жінка з багаторічним стажем викладача і екзаменатора.
При закінченні коледжу в Італії екзамен з італійської полягає у наступному – подається кілька аргументів на вибір – різні галузі, до кожної з якої подано документальні дані, цитати, графіки, тощо і згідно них треба написати статтю на соціальну, економічну, літературну, історичну чи технологічну тематику. От у вересні ми написали з нею першу роботу, готуючись до подальшого екзамену. Хотілось з нею поговорити, як з новою викладачкою – нова людина, що читає мої роботи, цікава її думка. Підходжу.
– Професорко, можна з Вами кілька слів щодо моєї роботи…
– Ольга, звісно. Хороша робота…
–  Я хотіла запитати Вас як людину зі стажем як і викладача, так і екзаменатора стосовно мого написання. Якусь об’єктивну критику висловити можете?
– Ольга, дівчинко моя [такі початки мене завжди лякають]. Я знала про тебе ще до того як почала викладати у вас, ваша попередня професорка Баккетті любила читати іншим уривки твоїх текстів, по тобі видно її вплив і як вона тебе налаштувала до написання і признаюсь, коли я бачила список групи з твоїм незбагненним прізвищем внизу [в коледжі ніколи не могли вимовити мого прізвища Vrublevska] мені стало цікаво – якою ти є зблизька. І я бачу, що ти людина старанна, наполеглива, але стосовно держ.екзаменів мені хочеться дати тобі пораду: зосередься на інших екзаменаційних предметах.
– пробачте, я не зовсім зрозуміла… я зовсім не зрозуміла… [збита з пантелику]
– Ольга – ти іноземка. Ти не набереш високих балів на екзамені з італійської, тим більше зважаючи на факт того, що буде зовнішній екзаменатор. Якщо ти зосередишся на інших предметах і добре здаси їх – є надія отримати вищі бали. Скільки тобі хочеться? 70? 80? [система сто-бальна ]
– Я не ставлю на мету жодного балу, мені потрібно наймінімальніший мінімум аби мені видали папірці і я пішла геть з цього коледжу. Ви здається мене не зрозуміли – я Вас питала не про бали, а про враження від того як я пишу.
– Зрозумій і ти мене, я тебе від розчарування вберегти хочу… ти просто не будеш здатною отримати високих балів на тому першому іспиті… ще жодному іноземцю за історію цього коледжу не вдавалось набирати високих балів на екзамені з італійської! [коледжу 63 роки]
– Я не хочу здатись Вам неввічливою, але не народилась на цей світ людина, котра сміла б розсуджувати на що я здатна, а на що ні.
– Я тобі зла не бажаю. Але є те, що є… Прийми це. Поблажок через те, що ти іноземка тобі не нададуть [Розмова переливання з пустого в порожнє набридла]
– Поблажок?! Та я не отримала жодної поблажки відколи моя нога вперше вступила на територію Беллунезе і тим більше мені не треба ніякої милостині на екзаменах! Я до Вас підійшла аби поговорити про мою роботу, а не про мої бали!
– Ти хочеш об’єктивної критики? Та прошу дуже – окрім деяких граматичних особливостей і проблем, пишеш чудово! Але не здобути високих балів..
– Я це вже чула. Але ще побачимо!
В принципі зла на неї я не тримала зовсім, а зі словами «ти іноземка, лишися цього, це не для тебе» я стикалась весь час і всюди.
Та все ж наступні місяці я дуже багато працювала над собою, переглянула всякі граматичні правила, щоб якомога краще написати. Ви думаєте я поставила собі за ціль набрати багато балів? Та ні, чого я хотіла я в кінці допису напишу.
Травень місяць. Здача заліку аналогічного за структурою, аби потім мати доступ до екзамену. Та сама викладачка: «Ольга, щодо нашої розмови у вересні… пишеш чим раз, тим краще… ти здається хочеш мене взяти за живе аби я покаялась за слова, які тобі сказала?» Усміхаюсь. «Зовсім ні. Просто пишу як мені пишеться. І Ви не пам’ятайте нічого поганого, бо я зла не тримаю».
На заліку бали набрала високі. Допуск до екзамену і от він – екзамен з італійської. Екзамен триває п’ять годин (5) за які треба написати чорнову копію та чистовик статті.
Перечитую подані аргументи на вибір. Дивлюсь… «напишіть статтю історичної критики на тему “Планування і реалізація винищення євреїв нацистським режимом” використовуючи поданий нижче уривок з книги, а також додаючи на власний вибір інші документальні та літературні джерела» Далі подано уривок з книги «Банальність зла» Ганни Арендт.
Чудово – те, що треба. Література яку я прочитала до того часу про ті події мені дозволяла сформувати мою думку. От тільки писати на тему Голокосту від імені жертв… це прочитати можна будь-де… недовго думаючи вирішила використати декілька документальних джерел і написати про жертви але… почати від лиця посадовця. Додала описи того, що колись раніше читала – як відбувались процеси смерті у кімнатах газу, як туди заводили людей і діставали трупів…
Ризиковано було так «напряму» писати. Таке або сподобається і отримаєш все і зразу, або повний завал іспиту. Азартною ніколи не була, але на ризик вирішила піти.
Для початку на чорновику склала схему що і в якому порядку мені вже подано, що я знаю з документальних та літературних джерел. [якщо когось цікавить – можу детально розповісти]. А потім зверху схеми написала найважливіше, чого мене навчила моя попередня викладачка при написанні статті, що мені слугувало і служить кожного разу коли пишу.
І закінчила в моєму дусі, роблячи заклики у цьому випадку: «…Про це потрібно говорити. Це потрібно пам’ятати. Я закликаю всіх, цитуючи Прімо Леві – “Вдумайтесь, що це було. Розкажіть про це своїм дітям”» (*Прімо Леві – італійський письменник, який теж перебував у концтаборі).
Здала та й забула. Наступні дні було ще два письмових екзамени, по спеціальності, не менш важчі. А потім мали вивісити результати письмових.
Згодом почало творитись незбагнене. Мені почали дзвонити мої викладачі і всі як один вітати. Говорили не ясно і я нічого не второпавши вирішила поїхати на другий день до коледжу аби довідатись що і до чого.
Підходжу до стіни з результатами. Бачу приклеєний аркуш відповідний моїй групі. Збігаю поглядом вниз – «Vrublevska Olha – italiano 15/15 – max», збоку ще результати інших екзаменів. Мама, яка була поруч мене почала страшенно тішитись. Мені було не радості. Прості арифметичні дії, але перерахувала знову і знову… сукупність балів які я набрала – 60, мінімум для пропуску! А отже – я закінчила навчання в тому місці! Навіть якщо не піти на усний екзамен захисту курсового проекту там мене вже ніхто не втримає!
Далі мені поступили вибачення від уже згаданої викладачки, бо я набрала не високих балів, а максимальних. Всі як збожеволівши мене вітали з тим, що я стала «першою іноземкою в їх коледжі».
На усний таки пішла – вельми хотілось представити курсовий проект [він називався «Україна»]. Потім мене комісія ще почала грузити всякими питаннями з вивчених дисциплін.
А далі, вже наприкінці екзамену відбулось таке.
Екзаменаторка з тієї самої італійської дістала мою статтю.
– Сеньйорина, можна з Вами переговорити щодо Вашої роботи?
– Звісно.
– Епітети відсутні, щоб описати… я вражена. Коли читала, забула що то екзаменаційна робота. Прекрасно виконали… доступно читається і людині, що далека від історії… такий стиль! Скажіть, Ви колись десь публікувались?
– Ніде, жодного разу.
– А брали участь в студентських між інститутських писемних конкурсах?
– Я ж не можу брати участі в студентських між інститутських конкурсах – я іноземка, а для цього потрібно італійське громадянство.
– Так, так… ну але робота прекрасна!
– Дякую.
Далі заговорив голова екзаменаційної комісії.
– Ольга, можна я на ти, тобі відомо що для присудження максимальної кількості балів має надати свою згоду хоча б більшість членів комісії?
– Відомо.
– Усі тут присутні перечитали твою роботу. Максимум присуджений одноголосно.
– Ну… дякую Вам.
– Ти знаєш, що стала першою іноземкою в цьому коледжі, яка здала екзамен з італійської на максимум балів?
– знаю.
– Я не можу збагнути, цікаво. Тобі настільки це байдуже? Тобі не приємні набрані бали? Ти не рада, що ввійшла в історію?
Якщо на попередні питання я відповідала сухо, то тут вже не втрималась і розсміялась.
– Знаєте, професоре, я писала статтю історичної критики, а отже історія в моєму понятті – це щось значно вагоміше, аніж якась подія вперше за 60 років в коледжі маленької провінції Беллунезе. Щодо балів… Давайте будемо відвертими – щойно я вийду за стіни цього коледжу, як жоден з них мені у житті не принесе ніякої користі. Не приховаю, ціль я мала. І її досягнула. Мій внесок в цей коледж відкрито ніколи ніким не оціниться, але буде вагомішим, ніж поставлені 15 балів.
– Тобто? Що було в тебе на меті?
Відчула як в мене втупились очі усієї комісії. Ну що ж, думаю, скажу їм.
– Я хотіла і я це зробила – я проклала шлях усім моїм наступникам іммігрантам, які навчатимуться після мене у цьому коледжі. Я сподіваюсь, що в цьому коледжі більше не посміють потикати іноземцям судженнями хто на що здатний, як свого часу це робили зі мною, бо мовляв ніхто з іноземців раніше цього не досягав. Я тільки хотіла, щоб ви зрозуміли – якщо хтось досягає тих чи інших результатів – це тому, що є насамперед людиною, усі наступні класифікації другорядні. Найбільша важливість – бути людиною. Ви – викладачі, на вас покладена блага місія навчати, от і вчіть людей без жодних поділів.
Далі вони мені подякували, запитали що я робитиму після закінчення, а далі ми розпрощались. А, ще вони хотіли зі мною фото на згадку – ось воно.
Останній держ. екзамен – з комісією. Клікабельно
Тепер згадую екзамени як навіть дуже приємний досвід…
Вам всю довгу історію з діалогами переповіла аж ніяк щоб хвалитись, не думайте, мені то без потреби, просто затямте – людина насамперед є людиною. Національність, вік, стать, раса, релігія чи що там ще – другорядне. Залишайтесь людьми. І іншим дайте змогу ними бути.
25.03.2013
Прагну бути просто людиною,
Ольга Врублевська.

.

Дискриминация людей – исходя из опыта государственного экзамена.

Надолужуючи минулі дні розповім вам довгу історію, яка трапилась зі мною. Сподіваюсь її довжина вас не злякає, а навпаки приверне увагу. Постараюсь скоротити деякі деталі, але якщо когось щось зацікавить детальніше – питайте, залюбки відповім у коментарях.
Отож, то був вересень 2011, почався мій останній навчальний рік в коледжі і вже з початків я розуміла, що то буде рік найважчий. Грізно наступали державні екзамени. Того року в нас почала викладати італійську нова викладачка, старша жінка з багаторічним стажем викладача і екзаменатора.
При закінченні коледжу в Італії екзамен з італійської полягає у наступному – подається кілька аргументів на вибір – різні галузі, до кожної з якої подано документальні дані, цитати, графіки, тощо і згідно них треба написати статтю на соціальну, економічну, літературну, історичну чи технологічну тематику. От у вересні ми написали з нею першу роботу, готуючись до подальшого екзамену. Хотілось з нею поговорити, як з новою викладачкою – нова людина, що читає мої роботи, цікава її думка. Підходжу.
– Професорко, можна з Вами кілька слів щодо моєї роботи…
– Ольга, звісно. Хороша робота…
–  Я хотіла запитати Вас як людину зі стажем як і викладача, так і екзаменатора стосовно мого написання. Якусь об’єктивну критику висловити можете?
– Ольга, дівчинко моя [такі початки мене завжди лякають]. Я знала про тебе ще до того як почала викладати у вас, ваша попередня професорка Баккетті любила читати іншим уривки твоїх текстів, по тобі видно її вплив і як вона тебе налаштувала до написання і признаюсь, коли я бачила список групи з твоїм незбагненним прізвищем внизу [в коледжі ніколи не могли вимовити мого прізвища Vrublevska] мені стало цікаво – якою ти є зблизька. І я бачу, що ти людина старанна, наполеглива, але стосовно держ.екзаменів мені хочеться дати тобі пораду: зосередься на інших екзаменаційних предметах.
– пробачте, я не зовсім зрозуміла… я зовсім не зрозуміла… [збита з пантелику]
– Ольга – ти іноземка. Ти не набереш високих балів на екзамені з італійської, тим більше зважаючи на факт того, що буде зовнішній екзаменатор. Якщо ти зосередишся на інших предметах і добре здаси їх – є надія отримати вищі бали. Скільки тобі хочеться? 70? 80? [система сто-бальна ]
– Я не ставлю на мету жодного балу, мені потрібно наймінімальніший мінімум аби мені видали папірці і я пішла геть з цього коледжу. Ви здається мене не зрозуміли – я Вас питала не про бали, а про враження від того як я пишу.
– Зрозумій і ти мене, я тебе від розчарування вберегти хочу… ти просто не будеш здатною отримати високих балів на тому першому іспиті… ще жодному іноземцю за історію цього коледжу не вдавалось набирати високих балів на екзамені з італійської! [коледжу 63 роки]
– Я не хочу здатись Вам неввічливою, але не народилась на цей світ людина, котра сміла б розсуджувати на що я здатна, а на що ні.
– Я тобі зла не бажаю. Але є те, що є… Прийми це. Поблажок через те, що ти іноземка тобі не нададуть [Розмова переливання з пустого в порожнє набридла]
– Поблажок?! Та я не отримала жодної поблажки відколи моя нога вперше вступила на територію Беллунезе і тим більше мені не треба ніякої милостині на екзаменах! Я до Вас підійшла аби поговорити про мою роботу, а не про мої бали!
– Ти хочеш об’єктивної критики? Та прошу дуже – окрім деяких граматичних особливостей і проблем, пишеш чудово! Але не здобути високих балів..
– Я це вже чула. Але ще побачимо!
В принципі зла на неї я не тримала зовсім, а зі словами «ти іноземка, лишися цього, це не для тебе» я стикалась весь час і всюди.
Та все ж наступні місяці я дуже багато працювала над собою, переглянула всякі граматичні правила, щоб якомога краще написати. Ви думаєте я поставила собі за ціль набрати багато балів? Та ні, чого я хотіла я в кінці допису напишу.
Травень місяць. Здача заліку аналогічного за структурою, аби потім мати доступ до екзамену. Та сама викладачка: «Ольга, щодо нашої розмови у вересні… пишеш чим раз, тим краще… ти здається хочеш мене взяти за живе аби я покаялась за слова, які тобі сказала?» Усміхаюсь. «Зовсім ні. Просто пишу як мені пишеться. І Ви не пам’ятайте нічого поганого, бо я зла не тримаю».
На заліку бали набрала високі. Допуск до екзамену і от він – екзамен з італійської. Екзамен триває п’ять годин (5) за які треба написати чорнову копію та чистовик статті.
Перечитую подані аргументи на вибір. Дивлюсь… «напишіть статтю історичної критики на тему “Планування і реалізація винищення євреїв нацистським режимом” використовуючи поданий нижче уривок з книги, а також додаючи на власний вибір інші документальні та літературні джерела» Далі подано уривок з книги «Банальність зла» Ганни Арендт.
Чудово – те, що треба. Література яку я прочитала до того часу про ті події мені дозволяла сформувати мою думку. От тільки писати на тему Голокосту від імені жертв… це прочитати можна будь-де… недовго думаючи вирішила використати декілька документальних джерел і написати про жертви але… почати від лиця посадовця. Додала описи того, що колись раніше читала – як відбувались процеси смерті у кімнатах газу, як туди заводили людей і діставали трупів…
Ризиковано було так «напряму» писати. Таке або сподобається і отримаєш все і зразу, або повний завал іспиту. Азартною ніколи не була, але на ризик вирішила піти.
Для початку на чорновику склала схему що і в якому порядку мені вже подано, що я знаю з документальних та літературних джерел. [якщо когось цікавить – можу детально розповісти]. А потім зверху схеми написала найважливіше, чого мене навчила моя попередня викладачка при написанні статті, що мені слугувало і служить кожного разу коли пишу.
І закінчила в моєму дусі, роблячи заклики у цьому випадку: «…Про це потрібно говорити. Це потрібно пам’ятати. Я закликаю всіх, цитуючи Прімо Леві – “Вдумайтесь, що це було. Розкажіть про це своїм дітям”» (*Прімо Леві – італійський письменник, який теж перебував у концтаборі).
Здала та й забула. Наступні дні було ще два письмових екзамени, по спеціальності, не менш важчі. А потім мали вивісити результати письмових.
Згодом почало творитись незбагнене. Мені почали дзвонити мої викладачі і всі як один вітати. Говорили не ясно і я нічого не второпавши вирішила поїхати на другий день до коледжу аби довідатись що і до чого.
Підходжу до стіни з результатами. Бачу приклеєний аркуш відповідний моїй групі. Збігаю поглядом вниз – «Vrublevska Olha – italiano 15/15 – max», збоку ще результати інших екзаменів. Мама, яка була поруч мене почала страшенно тішитись. Мені було не радості. Прості арифметичні дії, але перерахувала знову і знову… сукупність балів які я набрала – 60, мінімум для пропуску! А отже – я закінчила навчання в тому місці! Навіть якщо не піти на усний екзамен захисту курсового проекту там мене вже ніхто не втримає!
Далі мені поступили вибачення від уже згаданої викладачки, бо я набрала не високих балів, а максимальних. Всі як збожеволівши мене вітали з тим, що я стала «першою іноземкою в їх коледжі».
На усний таки пішла – вельми хотілось представити курсовий проект [він називався «Україна»]. Потім мене комісія ще почала грузити всякими питаннями з вивчених дисциплін.
А далі, вже наприкінці екзамену відбулось таке.
Екзаменаторка з тієї самої італійської дістала мою статтю.
– Сеньйорина, можна з Вами переговорити щодо Вашої роботи?
– Звісно.
– Епітети відсутні, щоб описати… я вражена. Коли читала, забула що то екзаменаційна робота. Прекрасно виконали… доступно читається і людині, що далека від історії… такий стиль! Скажіть, Ви колись десь публікувались?
– Ніде, жодного разу.
– А брали участь в студентських між інститутських писемних конкурсах?
– Я ж не можу брати участі в студентських між інститутських конкурсах – я іноземка, а для цього потрібно італійське громадянство.
– Так, так… ну але робота прекрасна!
– Дякую.
Далі заговорив голова екзаменаційної комісії.
– Ольга, можна я на ти, тобі відомо що для присудження максимальної кількості балів має надати свою згоду хоча б більшість членів комісії?
– Відомо.
– Усі тут присутні перечитали твою роботу. Максимум присуджений одноголосно.
– Ну… дякую Вам.
– Ти знаєш, що стала першою іноземкою в цьому коледжі, яка здала екзамен з італійської на максимум балів?
– знаю.
– Я не можу збагнути, цікаво. Тобі настільки це байдуже? Тобі не приємні набрані бали? Ти не рада, що ввійшла в історію?
Якщо на попередні питання я відповідала сухо, то тут вже не втрималась і розсміялась.
– Знаєте, професоре, я писала статтю історичної критики, а отже історія в моєму понятті – це щось значно вагоміше, аніж якась подія вперше за 60 років в коледжі маленької провінції Беллунезе. Щодо балів… Давайте будемо відвертими – щойно я вийду за стіни цього коледжу, як жоден з них мені у житті не принесе ніякої користі. Не приховаю, ціль я мала. І її досягнула. Мій внесок в цей коледж відкрито ніколи ніким не оціниться, але буде вагомішим, ніж поставлені 15 балів.
– Тобто? Що було в тебе на меті?
Відчула як в мене втупились очі усієї комісії. Ну що ж, думаю, скажу їм.
– Я хотіла і я це зробила – я проклала шлях усім моїм наступникам іммігрантам, які навчатимуться після мене у цьому коледжі. Я сподіваюсь, що в цьому коледжі більше не посміють потикати іноземцям судженнями хто на що здатний, як свого часу це робили зі мною, бо мовляв ніхто з іноземців раніше цього не досягав. Я тільки хотіла, щоб ви зрозуміли – якщо хтось досягає тих чи інших результатів – це тому, що є насамперед людиною, усі наступні класифікації другорядні. Найбільша важливість – бути людиною. Ви – викладачі, на вас покладена блага місія навчати, от і вчіть людей без жодних поділів.
Далі вони мені подякували, запитали що я робитиму після закінчення, а далі ми розпрощались. А, ще вони хотіли зі мною фото на згадку – ось воно.
Останній держ. екзамен – з комісією. Клікабельно
Тепер згадую екзамени як навіть дуже приємний досвід…
Вам всю довгу історію з діалогами переповіла аж ніяк щоб хвалитись, не думайте, мені то без потреби, просто затямте – людина насамперед є людиною. Національність, вік, стать, раса, релігія чи що там ще – другорядне. Залишайтесь людьми. І іншим дайте змогу ними бути.
25.03.2013
Прагну бути просто людиною,
Ольга Врублевська.

.

Дискриминация людей – исходя из опыта государственного экзамена.

Надолужуючи минулі дні розповім вам довгу історію, яка трапилась зі мною. Сподіваюсь її довжина вас не злякає, а навпаки приверне увагу. Постараюсь скоротити деякі деталі, але якщо когось щось зацікавить детальніше – питайте, залюбки відповім у коментарях.
Отож, то був вересень 2011, почався мій останній навчальний рік в коледжі і вже з початків я розуміла, що то буде рік найважчий. Грізно наступали державні екзамени. Того року в нас почала викладати італійську нова викладачка, старша жінка з багаторічним стажем викладача і екзаменатора.
При закінченні коледжу в Італії екзамен з італійської полягає у наступному – подається кілька аргументів на вибір – різні галузі, до кожної з якої подано документальні дані, цитати, графіки, тощо і згідно них треба написати статтю на соціальну, економічну, літературну, історичну чи технологічну тематику. От у вересні ми написали з нею першу роботу, готуючись до подальшого екзамену. Хотілось з нею поговорити, як з новою викладачкою – нова людина, що читає мої роботи, цікава її думка. Підходжу.
– Професорко, можна з Вами кілька слів щодо моєї роботи…
– Ольга, звісно. Хороша робота…
–  Я хотіла запитати Вас як людину зі стажем як і викладача, так і екзаменатора стосовно мого написання. Якусь об’єктивну критику висловити можете?
– Ольга, дівчинко моя [такі початки мене завжди лякають]. Я знала про тебе ще до того як почала викладати у вас, ваша попередня професорка Баккетті любила читати іншим уривки твоїх текстів, по тобі видно її вплив і як вона тебе налаштувала до написання і признаюсь, коли я бачила список групи з твоїм незбагненним прізвищем внизу [в коледжі ніколи не могли вимовити мого прізвища Vrublevska] мені стало цікаво – якою ти є зблизька. І я бачу, що ти людина старанна, наполеглива, але стосовно держ.екзаменів мені хочеться дати тобі пораду: зосередься на інших екзаменаційних предметах.
– пробачте, я не зовсім зрозуміла… я зовсім не зрозуміла… [збита з пантелику]
– Ольга – ти іноземка. Ти не набереш високих балів на екзамені з італійської, тим більше зважаючи на факт того, що буде зовнішній екзаменатор. Якщо ти зосередишся на інших предметах і добре здаси їх – є надія отримати вищі бали. Скільки тобі хочеться? 70? 80? [система сто-бальна ]
– Я не ставлю на мету жодного балу, мені потрібно наймінімальніший мінімум аби мені видали папірці і я пішла геть з цього коледжу. Ви здається мене не зрозуміли – я Вас питала не про бали, а про враження від того як я пишу.
– Зрозумій і ти мене, я тебе від розчарування вберегти хочу… ти просто не будеш здатною отримати високих балів на тому першому іспиті… ще жодному іноземцю за історію цього коледжу не вдавалось набирати високих балів на екзамені з італійської! [коледжу 63 роки]
– Я не хочу здатись Вам неввічливою, але не народилась на цей світ людина, котра сміла б розсуджувати на що я здатна, а на що ні.
– Я тобі зла не бажаю. Але є те, що є… Прийми це. Поблажок через те, що ти іноземка тобі не нададуть [Розмова переливання з пустого в порожнє набридла]
– Поблажок?! Та я не отримала жодної поблажки відколи моя нога вперше вступила на територію Беллунезе і тим більше мені не треба ніякої милостині на екзаменах! Я до Вас підійшла аби поговорити про мою роботу, а не про мої бали!
– Ти хочеш об’єктивної критики? Та прошу дуже – окрім деяких граматичних особливостей і проблем, пишеш чудово! Але не здобути високих балів..
– Я це вже чула. Але ще побачимо!
В принципі зла на неї я не тримала зовсім, а зі словами «ти іноземка, лишися цього, це не для тебе» я стикалась весь час і всюди.
Та все ж наступні місяці я дуже багато працювала над собою, переглянула всякі граматичні правила, щоб якомога краще написати. Ви думаєте я поставила собі за ціль набрати багато балів? Та ні, чого я хотіла я в кінці допису напишу.
Травень місяць. Здача заліку аналогічного за структурою, аби потім мати доступ до екзамену. Та сама викладачка: «Ольга, щодо нашої розмови у вересні… пишеш чим раз, тим краще… ти здається хочеш мене взяти за живе аби я покаялась за слова, які тобі сказала?» Усміхаюсь. «Зовсім ні. Просто пишу як мені пишеться. І Ви не пам’ятайте нічого поганого, бо я зла не тримаю».
На заліку бали набрала високі. Допуск до екзамену і от він – екзамен з італійської. Екзамен триває п’ять годин (5) за які треба написати чорнову копію та чистовик статті.
Перечитую подані аргументи на вибір. Дивлюсь… «напишіть статтю історичної критики на тему “Планування і реалізація винищення євреїв нацистським режимом” використовуючи поданий нижче уривок з книги, а також додаючи на власний вибір інші документальні та літературні джерела» Далі подано уривок з книги «Банальність зла» Ганни Арендт.
Чудово – те, що треба. Література яку я прочитала до того часу про ті події мені дозволяла сформувати мою думку. От тільки писати на тему Голокосту від імені жертв… це прочитати можна будь-де… недовго думаючи вирішила використати декілька документальних джерел і написати про жертви але… почати від лиця посадовця. Додала описи того, що колись раніше читала – як відбувались процеси смерті у кімнатах газу, як туди заводили людей і діставали трупів…
Ризиковано було так «напряму» писати. Таке або сподобається і отримаєш все і зразу, або повний завал іспиту. Азартною ніколи не була, але на ризик вирішила піти.
Для початку на чорновику склала схему що і в якому порядку мені вже подано, що я знаю з документальних та літературних джерел. [якщо когось цікавить – можу детально розповісти]. А потім зверху схеми написала найважливіше, чого мене навчила моя попередня викладачка при написанні статті, що мені слугувало і служить кожного разу коли пишу.
І закінчила в моєму дусі, роблячи заклики у цьому випадку: «…Про це потрібно говорити. Це потрібно пам’ятати. Я закликаю всіх, цитуючи Прімо Леві – “Вдумайтесь, що це було. Розкажіть про це своїм дітям”» (*Прімо Леві – італійський письменник, який теж перебував у концтаборі).
Здала та й забула. Наступні дні було ще два письмових екзамени, по спеціальності, не менш важчі. А потім мали вивісити результати письмових.
Згодом почало творитись незбагнене. Мені почали дзвонити мої викладачі і всі як один вітати. Говорили не ясно і я нічого не второпавши вирішила поїхати на другий день до коледжу аби довідатись що і до чого.
Підходжу до стіни з результатами. Бачу приклеєний аркуш відповідний моїй групі. Збігаю поглядом вниз – «Vrublevska Olha – italiano 15/15 – max», збоку ще результати інших екзаменів. Мама, яка була поруч мене почала страшенно тішитись. Мені було не радості. Прості арифметичні дії, але перерахувала знову і знову… сукупність балів які я набрала – 60, мінімум для пропуску! А отже – я закінчила навчання в тому місці! Навіть якщо не піти на усний екзамен захисту курсового проекту там мене вже ніхто не втримає!
Далі мені поступили вибачення від уже згаданої викладачки, бо я набрала не високих балів, а максимальних. Всі як збожеволівши мене вітали з тим, що я стала «першою іноземкою в їх коледжі».
На усний таки пішла – вельми хотілось представити курсовий проект [він називався «Україна»]. Потім мене комісія ще почала грузити всякими питаннями з вивчених дисциплін.
А далі, вже наприкінці екзамену відбулось таке.
Екзаменаторка з тієї самої італійської дістала мою статтю.
– Сеньйорина, можна з Вами переговорити щодо Вашої роботи?
– Звісно.
– Епітети відсутні, щоб описати… я вражена. Коли читала, забула що то екзаменаційна робота. Прекрасно виконали… доступно читається і людині, що далека від історії… такий стиль! Скажіть, Ви колись десь публікувались?
– Ніде, жодного разу.
– А брали участь в студентських між інститутських писемних конкурсах?
– Я ж не можу брати участі в студентських між інститутських конкурсах – я іноземка, а для цього потрібно італійське громадянство.
– Так, так… ну але робота прекрасна!
– Дякую.
Далі заговорив голова екзаменаційної комісії.
– Ольга, можна я на ти, тобі відомо що для присудження максимальної кількості балів має надати свою згоду хоча б більшість членів комісії?
– Відомо.
– Усі тут присутні перечитали твою роботу. Максимум присуджений одноголосно.
– Ну… дякую Вам.
– Ти знаєш, що стала першою іноземкою в цьому коледжі, яка здала екзамен з італійської на максимум балів?
– знаю.
– Я не можу збагнути, цікаво. Тобі настільки це байдуже? Тобі не приємні набрані бали? Ти не рада, що ввійшла в історію?
Якщо на попередні питання я відповідала сухо, то тут вже не втрималась і розсміялась.
– Знаєте, професоре, я писала статтю історичної критики, а отже історія в моєму понятті – це щось значно вагоміше, аніж якась подія вперше за 60 років в коледжі маленької провінції Беллунезе. Щодо балів… Давайте будемо відвертими – щойно я вийду за стіни цього коледжу, як жоден з них мені у житті не принесе ніякої користі. Не приховаю, ціль я мала. І її досягнула. Мій внесок в цей коледж відкрито ніколи ніким не оціниться, але буде вагомішим, ніж поставлені 15 балів.
– Тобто? Що було в тебе на меті?
Відчула як в мене втупились очі усієї комісії. Ну що ж, думаю, скажу їм.
– Я хотіла і я це зробила – я проклала шлях усім моїм наступникам іммігрантам, які навчатимуться після мене у цьому коледжі. Я сподіваюсь, що в цьому коледжі більше не посміють потикати іноземцям судженнями хто на що здатний, як свого часу це робили зі мною, бо мовляв ніхто з іноземців раніше цього не досягав. Я тільки хотіла, щоб ви зрозуміли – якщо хтось досягає тих чи інших результатів – це тому, що є насамперед людиною, усі наступні класифікації другорядні. Найбільша важливість – бути людиною. Ви – викладачі, на вас покладена блага місія навчати, от і вчіть людей без жодних поділів.
Далі вони мені подякували, запитали що я робитиму після закінчення, а далі ми розпрощались. А, ще вони хотіли зі мною фото на згадку – ось воно.
Останній держ. екзамен – з комісією. Клікабельно
Тепер згадую екзамени як навіть дуже приємний досвід…
Вам всю довгу історію з діалогами переповіла аж ніяк щоб хвалитись, не думайте, мені то без потреби, просто затямте – людина насамперед є людиною. Національність, вік, стать, раса, релігія чи що там ще – другорядне. Залишайтесь людьми. І іншим дайте змогу ними бути.
25.03.2013
Прагну бути просто людиною,
Ольга Врублевська.

.

Дискриминация людей – исходя из опыта государственного экзамена.

Надолужуючи минулі дні розповім вам довгу історію, яка трапилась зі мною. Сподіваюсь її довжина вас не злякає, а навпаки приверне увагу. Постараюсь скоротити деякі деталі, але якщо когось щось зацікавить детальніше – питайте, залюбки відповім у коментарях.
Отож, то був вересень 2011, почався мій останній навчальний рік в коледжі і вже з початків я розуміла, що то буде рік найважчий. Грізно наступали державні екзамени. Того року в нас почала викладати італійську нова викладачка, старша жінка з багаторічним стажем викладача і екзаменатора.
При закінченні коледжу в Італії екзамен з італійської полягає у наступному – подається кілька аргументів на вибір – різні галузі, до кожної з якої подано документальні дані, цитати, графіки, тощо і згідно них треба написати статтю на соціальну, економічну, літературну, історичну чи технологічну тематику. От у вересні ми написали з нею першу роботу, готуючись до подальшого екзамену. Хотілось з нею поговорити, як з новою викладачкою – нова людина, що читає мої роботи, цікава її думка. Підходжу.
– Професорко, можна з Вами кілька слів щодо моєї роботи…
– Ольга, звісно. Хороша робота…
–  Я хотіла запитати Вас як людину зі стажем як і викладача, так і екзаменатора стосовно мого написання. Якусь об’єктивну критику висловити можете?
– Ольга, дівчинко моя [такі початки мене завжди лякають]. Я знала про тебе ще до того як почала викладати у вас, ваша попередня професорка Баккетті любила читати іншим уривки твоїх текстів, по тобі видно її вплив і як вона тебе налаштувала до написання і признаюсь, коли я бачила список групи з твоїм незбагненним прізвищем внизу [в коледжі ніколи не могли вимовити мого прізвища Vrublevska] мені стало цікаво – якою ти є зблизька. І я бачу, що ти людина старанна, наполеглива, але стосовно держ.екзаменів мені хочеться дати тобі пораду: зосередься на інших екзаменаційних предметах.
– пробачте, я не зовсім зрозуміла… я зовсім не зрозуміла… [збита з пантелику]
– Ольга – ти іноземка. Ти не набереш високих балів на екзамені з італійської, тим більше зважаючи на факт того, що буде зовнішній екзаменатор. Якщо ти зосередишся на інших предметах і добре здаси їх – є надія отримати вищі бали. Скільки тобі хочеться? 70? 80? [система сто-бальна ]
– Я не ставлю на мету жодного балу, мені потрібно наймінімальніший мінімум аби мені видали папірці і я пішла геть з цього коледжу. Ви здається мене не зрозуміли – я Вас питала не про бали, а про враження від того як я пишу.
– Зрозумій і ти мене, я тебе від розчарування вберегти хочу… ти просто не будеш здатною отримати високих балів на тому першому іспиті… ще жодному іноземцю за історію цього коледжу не вдавалось набирати високих балів на екзамені з італійської! [коледжу 63 роки]
– Я не хочу здатись Вам неввічливою, але не народилась на цей світ людина, котра сміла б розсуджувати на що я здатна, а на що ні.
– Я тобі зла не бажаю. Але є те, що є… Прийми це. Поблажок через те, що ти іноземка тобі не нададуть [Розмова переливання з пустого в порожнє набридла]
– Поблажок?! Та я не отримала жодної поблажки відколи моя нога вперше вступила на територію Беллунезе і тим більше мені не треба ніякої милостині на екзаменах! Я до Вас підійшла аби поговорити про мою роботу, а не про мої бали!
– Ти хочеш об’єктивної критики? Та прошу дуже – окрім деяких граматичних особливостей і проблем, пишеш чудово! Але не здобути високих балів..
– Я це вже чула. Але ще побачимо!
В принципі зла на неї я не тримала зовсім, а зі словами «ти іноземка, лишися цього, це не для тебе» я стикалась весь час і всюди.
Та все ж наступні місяці я дуже багато працювала над собою, переглянула всякі граматичні правила, щоб якомога краще написати. Ви думаєте я поставила собі за ціль набрати багато балів? Та ні, чого я хотіла я в кінці допису напишу.
Травень місяць. Здача заліку аналогічного за структурою, аби потім мати доступ до екзамену. Та сама викладачка: «Ольга, щодо нашої розмови у вересні… пишеш чим раз, тим краще… ти здається хочеш мене взяти за живе аби я покаялась за слова, які тобі сказала?» Усміхаюсь. «Зовсім ні. Просто пишу як мені пишеться. І Ви не пам’ятайте нічого поганого, бо я зла не тримаю».
На заліку бали набрала високі. Допуск до екзамену і от він – екзамен з італійської. Екзамен триває п’ять годин (5) за які треба написати чорнову копію та чистовик статті.
Перечитую подані аргументи на вибір. Дивлюсь… «напишіть статтю історичної критики на тему “Планування і реалізація винищення євреїв нацистським режимом” використовуючи поданий нижче уривок з книги, а також додаючи на власний вибір інші документальні та літературні джерела» Далі подано уривок з книги «Банальність зла» Ганни Арендт.
Чудово – те, що треба. Література яку я прочитала до того часу про ті події мені дозволяла сформувати мою думку. От тільки писати на тему Голокосту від імені жертв… це прочитати можна будь-де… недовго думаючи вирішила використати декілька документальних джерел і написати про жертви але… почати від лиця посадовця. Додала описи того, що колись раніше читала – як відбувались процеси смерті у кімнатах газу, як туди заводили людей і діставали трупів…
Ризиковано було так «напряму» писати. Таке або сподобається і отримаєш все і зразу, або повний завал іспиту. Азартною ніколи не була, але на ризик вирішила піти.
Для початку на чорновику склала схему що і в якому порядку мені вже подано, що я знаю з документальних та літературних джерел. [якщо когось цікавить – можу детально розповісти]. А потім зверху схеми написала найважливіше, чого мене навчила моя попередня викладачка при написанні статті, що мені слугувало і служить кожного разу коли пишу.
І закінчила в моєму дусі, роблячи заклики у цьому випадку: «…Про це потрібно говорити. Це потрібно пам’ятати. Я закликаю всіх, цитуючи Прімо Леві – “Вдумайтесь, що це було. Розкажіть про це своїм дітям”» (*Прімо Леві – італійський письменник, який теж перебував у концтаборі).
Здала та й забула. Наступні дні було ще два письмових екзамени, по спеціальності, не менш важчі. А потім мали вивісити результати письмових.
Згодом почало творитись незбагнене. Мені почали дзвонити мої викладачі і всі як один вітати. Говорили не ясно і я нічого не второпавши вирішила поїхати на другий день до коледжу аби довідатись що і до чого.
Підходжу до стіни з результатами. Бачу приклеєний аркуш відповідний моїй групі. Збігаю поглядом вниз – «Vrublevska Olha – italiano 15/15 – max», збоку ще результати інших екзаменів. Мама, яка була поруч мене почала страшенно тішитись. Мені було не радості. Прості арифметичні дії, але перерахувала знову і знову… сукупність балів які я набрала – 60, мінімум для пропуску! А отже – я закінчила навчання в тому місці! Навіть якщо не піти на усний екзамен захисту курсового проекту там мене вже ніхто не втримає!
Далі мені поступили вибачення від уже згаданої викладачки, бо я набрала не високих балів, а максимальних. Всі як збожеволівши мене вітали з тим, що я стала «першою іноземкою в їх коледжі».
На усний таки пішла – вельми хотілось представити курсовий проект [він називався «Україна»]. Потім мене комісія ще почала грузити всякими питаннями з вивчених дисциплін.
А далі, вже наприкінці екзамену відбулось таке.
Екзаменаторка з тієї самої італійської дістала мою статтю.
– Сеньйорина, можна з Вами переговорити щодо Вашої роботи?
– Звісно.
– Епітети відсутні, щоб описати… я вражена. Коли читала, забула що то екзаменаційна робота. Прекрасно виконали… доступно читається і людині, що далека від історії… такий стиль! Скажіть, Ви колись десь публікувались?
– Ніде, жодного разу.
– А брали участь в студентських між інститутських писемних конкурсах?
– Я ж не можу брати участі в студентських між інститутських конкурсах – я іноземка, а для цього потрібно італійське громадянство.
– Так, так… ну але робота прекрасна!
– Дякую.
Далі заговорив голова екзаменаційної комісії.
– Ольга, можна я на ти, тобі відомо що для присудження максимальної кількості балів має надати свою згоду хоча б більшість членів комісії?
– Відомо.
– Усі тут присутні перечитали твою роботу. Максимум присуджений одноголосно.
– Ну… дякую Вам.
– Ти знаєш, що стала першою іноземкою в цьому коледжі, яка здала екзамен з італійської на максимум балів?
– знаю.
– Я не можу збагнути, цікаво. Тобі настільки це байдуже? Тобі не приємні набрані бали? Ти не рада, що ввійшла в історію?
Якщо на попередні питання я відповідала сухо, то тут вже не втрималась і розсміялась.
– Знаєте, професоре, я писала статтю історичної критики, а отже історія в моєму понятті – це щось значно вагоміше, аніж якась подія вперше за 60 років в коледжі маленької провінції Беллунезе. Щодо балів… Давайте будемо відвертими – щойно я вийду за стіни цього коледжу, як жоден з них мені у житті не принесе ніякої користі. Не приховаю, ціль я мала. І її досягнула. Мій внесок в цей коледж відкрито ніколи ніким не оціниться, але буде вагомішим, ніж поставлені 15 балів.
– Тобто? Що було в тебе на меті?
Відчула як в мене втупились очі усієї комісії. Ну що ж, думаю, скажу їм.
– Я хотіла і я це зробила – я проклала шлях усім моїм наступникам іммігрантам, які навчатимуться після мене у цьому коледжі. Я сподіваюсь, що в цьому коледжі більше не посміють потикати іноземцям судженнями хто на що здатний, як свого часу це робили зі мною, бо мовляв ніхто з іноземців раніше цього не досягав. Я тільки хотіла, щоб ви зрозуміли – якщо хтось досягає тих чи інших результатів – це тому, що є насамперед людиною, усі наступні класифікації другорядні. Найбільша важливість – бути людиною. Ви – викладачі, на вас покладена блага місія навчати, от і вчіть людей без жодних поділів.
Далі вони мені подякували, запитали що я робитиму після закінчення, а далі ми розпрощались. А, ще вони хотіли зі мною фото на згадку – ось воно.
Останній держ. екзамен – з комісією. Клікабельно
Тепер згадую екзамени як навіть дуже приємний досвід…
Вам всю довгу історію з діалогами переповіла аж ніяк щоб хвалитись, не думайте, мені то без потреби, просто затямте – людина насамперед є людиною. Національність, вік, стать, раса, релігія чи що там ще – другорядне. Залишайтесь людьми. І іншим дайте змогу ними бути.
25.03.2013
Прагну бути просто людиною,
Ольга Врублевська.

.